«Побачити цю загадкову країну…» - німці хочуть мати від української літератури лише найкраще

Як передає Німецька хвиля (DW), українську літературу вже не назвеш новачком на німецькому книжковому ринку. «Хрещеним батьком» українських письменників виступило видавництво Suhrkamp. Чи виправдали вони сподівання німецьких видавців?

DW: Пані Раабе, Ваше знайомство з українською літературою розпочалося наприкінці 90-х, коли ви «відкрили» Юрія Андруховича, видавши 2003 року збірку есе «Остання територія».

Так, Юрій Андрухович був вагомим відкриттям. Його найважливіші романи на той момент уже були написані й перекладені польськими видавцями, з якими ми тісно співпрацювали. У своїй генерації поряд із Забужко Андрухович був для нас найцікавішим автором. До того ж, він не лише вартий уваги письменник, але й талановитий посередник, який загалом відкрив нам очі на український літературний ландшафт.

DW: Який розвиток за ці роки пройшла українська література в Німеччині?

Неймовірний. Потрібно підкреслити, що українська література прийшла в Німеччину просто таки з нічого. Мало хто взагалі мав уявлення, що це за країна, де вона розташована і яка це мова. Існувала проблема перекладачів та читачів. Українській літературі потрібен був свого роду патрон – велике видавництво, яке зібрало б українських авторів під своїм дахом і всіляко популяризувало б їхні твори. Нам також дуже в пригоді стала «помаранчева революція», яка розпалила інтерес до української літератури.

DW: Як відбувається процес «просування» української літератури на німецький ринок?

Спершу стають відомими окремі фігури, як-от Юрій Андрухович. Він зумів зібрати тут досить велике коло прихильників і стати відомим як автор, який відкриває німецькому читачеві досі незвідані ландшафти. Гадаю, саме завдяки йому деякі читачі захотіли зрештою поїхати до України, аби на власні очі побачити цю загадкову країну, змальовану в його творах. Такий зв’язок між літературою і пізнанням світу видається мені надзвичайно привабливим. А у випадку України це мало ще й просвітницьку функцію.

DW: Пані Раабе, а чи є у Вас якісь улюблені українські автори?

Усі мої автори з України є улюбленими. Якщо ж говорити про німецького читача, то, мабуть, можна сказати, що улюбленими є сьогодні лише п’ять українських письменників. Це Тарас Прохасько, Любко Дереш, Сергій Жадан, Юрій Андрухович та Микола Рябчук. Про роль Андруховича я вже говорила. Я дуже люблю те, що робить Тарас Прохасько, хоча на німецькому ринку це не так просто подати. Я у захваті від Жадана, від його віршів. Я вважаю Любка Дереша талановитим і в позитивному значенні божевільним розповідачем, від творів якого важко відірватися. Тому я не можу сказати, кого з них я вважаю «найкрутішим».

DW: Пані Раабе, Ви займаєтеся не лише українською, а й іншими східноєвропейськими літературами. Тому, мабуть, можете порівняти: чи властиві українській літературі якісь специфічні, характерні лише їй риси?

Гадаю, література не сприймається як явище національне. Вона – поза кордонами. Помітно, що сучасна українська література дуже молода і що вона походить з країни, яка все ще знаходиться десь посередині: між Європою, з одного боку, та Росією – з іншого. Країна-трансфер з високо зарядженою культурною атмосферою, яка проступає через оцю зовнішню руїну, через дикий капіталізм. Це багатий матеріал для будь-якого письменника.

Ну не люблю я ЖЖ!

Блоггерство, доведённое до абсолюта 

понедельник, 15 ноября 2010 года, 17.45

Дмитрий Бялик: «ЖЖ — штука довольно бесцельная…»

РеЗус отрицает в ЖЖ ростки гражданского общества, объясняет, что такое троллинг и зачем «Яндекс» накручивает рейтинги блогов

В чём пафос? Что такое троллинг и с чем его едят? Есть ли у ЖЖ общественные функции? Как ЖЖ менялся и куда эволюционировал? Как бороться со спамом?

Дмитрий Бялик, более известный в ЖЖ как юзер реЗус, родился в Киеве в 1966 году и теперь занимается продюсерской деятельностью, а также работает как редактор и медиаменеджер. Живёт Бялик в Иерусалиме, Москве и Киеве, а в своём дневнике много времени посвящает разоблачению самых разных медийных технологий, вводящих людей в заблуждение.
Подробнее

А самый популярный русскоязычный блоггер Teh Nomad ответил на вопросы Бесплатного Киева и постарался при этом выражаться максимально просто. Первое у него получилось явно лучше…


Согласны ли Вы с тем, что бесплатный сыр бывает только в мышеловке?
- Определённо нет. В этом мире бывает очень много бесплатного, но при этом вполне себе качественного и безопасного. Более того, бесплатно — это не всегда некое подозрительное условие со стороны другого человека или организации. Бесплатно — это зачастую ваша личная заслуга, как опытного переговорщика. Вы убедили кого-то сделать для вас что-то бесплатно. Вы молодец. И где здесь мышеловка?

Когда вы в последний раз получали что-то "на шару"?
- Мой помощник Максим Лобанов не так давно перебрался в Москву. В связи с этим мы опубликовали в блоге пост, в котором призвали наших читателей помочь ему обустроиться. Очень многие любезно согласились посодействовать, в том числе и материально. За что мы им очень признательны.

Почему бесплатное часто бывает лучше и качественней дорогого?
- Спорное утверждение. Тем более то, что досталось бесплатно, может иметь объективно высокую рыночную стоимость.

Расскажите о последнем мероприятии, на которое Вам удалось попасть бесплатно.
- Мероприятия от имени моего блога посещает мой помощник Максим Лобанов. Все эти мероприятия бесплатны для нас. Более того, люди ещё и сами готовы платить, лишь бы видеть среди приглашённых гостей представителя блога номер один в России. Например, в минувшем августе одна московская компания, занимающаяся установкой спутниковых сигнализаций на автомобили, организовала своеобразное "Угон-шоу". То есть предложила блогерам лично "угнать" машину и попытаться обезвредить сигнализацию. Одним из участников эксперимента были мы. Или, если говорить о более серьёзных мероприятиях, то недавно поступило приглашение выступить в Общественной Палате Российской Федерации. Как никак, наш блог всегда поднимал острые социальные и политические вопросы.

Где заканчивается экономия и начинается жадность?
- Там, где вы начинаете экономить в ущерб собственной гармонии.

Від Ху, Твітера і Обами до iPad, 3D & Lady Gaga

Словарик современной Эллочки-людоедки :)

Прочитала у Білорусів і не соромлюся цього J

Самые распространенные слова 2010 года – «спиллкам» и «вувузела», сообщает The Washington Post со ссылкой на отчет организации Global Language Monitor, отслеживающей частоту употребления слова в англоязычном мире, население которого составляет 1,58 млрд человек.

«Спиллкам» (spillcam или spill-cam) – подводная камера, благодаря которой мир увидел потоки нефти, извергающейся из скважины на дне Мексиканского залива после взрыва нефтяной платформы Deepwater Horizon.

«Вувузела» (vuvuzela) – название очень громкой зулусской дудки, прославившейся благодаря чемпионату мира по футболу в Южной Африке.

Кроме того, среди самых популярных слов года, по данным Global Language Monitor, оказались «Ху» (Hu, имя председателя КНР Ху Цзиньтао), «iPad», «3D», «Леди Гага» (Lady Gaga), «Обамания» (Obamania), «Чайная партия» (Tea Party, название популистского консервативно-либертарианского политического движения в США), а также «refudiate» – слово, придуманное экс-губернатором Аляски Сарой Пэйлин и представляющее собой комбинацию глаголов refute (отметать, опровергать) и repudiate (отвергать, дезавуировать).

 

Полный список десяти главных слов 2010 года опубликован на сайте Global Language Monitor.

В прошлом году аналогичный рейтинг Global Language Monitor возглавляли такие слова, как Twitter, Obama и H1N1.

Кава по-львівськи та терапія бібліотекою

Вчора ходила на пиво та каву по-львівськи з самим! Паном бібліотекарем (тобто, Пан пив пиво з бастурмою, а я - "каву з вогником" з сирником). Правда, в кінці я теж почала заїдати каву бастурмою - так виявилося набагато цікавіше. :)

Зустрічалися ми, звісно, у моїй улюбленій Бібліотеці - саме так називається зала 4-го поверху знаменитого Дома Легенд, на даху якого сидить загадковий домовик та стоїть авто з крилами і мідний тазік для монеток.

Після цього ми ще зайшли до моєї справжньої улюбленої (ще з дитинства) бібліотеки, де я колись брала модні пластівки з італійською естрадою та Пугачовою і де ми всім класом святкували 8 березня і зробили свою першу (6-й клас) дискотеку -
прямо у читальному залі :). Звичайно, це була Львівська обласна бібліотека для дітей, де в цей день відкривався наразі єдиний в Україні бібліотерапевтичний центр "Ковчег" за грантом "Навчально-іноваційна бібліотека" програми Бібліоміст.

В цілому зустріч з Паном пройшла у теплій та невимушеній обстановці та якось плавно і непомітно розтягнулася на півдня. Ну, блогер з блогером завжди знайде про що поговорити... от ми спочатку поговорили про наших дітей (мій виявився трохи старшим), потім - про наші блоги (мій виявився значно молодшим), ну а потім...

вже й не пам ятаю про що саме, але пригадую, що декілька разів ледь не вдавилася кавою. Бо розмовляти з Паном ще веселіше, ніж читати його блог.

Пан був за пивом дуже галантний та елегантний і навіть не помітив гарних дівчат, що сиділи поруч. І показав себе справжнім філософом - не тільки за своєю першою освітою, але й за тим, як він відноситсья до життя взагалі та до бібліотек зокрема. Як на мене, відношення легке та сатирично-гумористичне. Я довго питала (не плутати з рос. пытать - катувати :)) Пана, чому його блог такий популярний, але він мені так нічого й не сказав...

Очевидно, Пан ще й дуже спостережливий - помітивши, що я була одягнена трохи не по погоді, він напевно вирішив якось мене підбадьорити і так смачно став своїм міцним кросовком в глибоку калюжу, що мій мештик одразу також набрав води. Вийшло несподівано весело, та й мештик якось підозріло швидко висох - напевно, знов продєлкі Пана.

Нажаль, папарацці поряд не було (Галюсю, привіт! :)), тому цього разу без світлин.

Може я щось упустила чи трохи загнула - Пане бібліотекарю, тоді виправте ситуацію мужнім розчерком своєї клави.     

Біл каже, що треба читати

Буду читати Элизабет Гилберт. «Есть, молиться, любить», далі - Аксёнов, а далі... - як піде :)

Біл каже, що треба читати

«АиФ» представляет самые популярные книги осени-2010.

1. Дина Рубина. «Синдром Петрушки».
Роман о куклах и кукольниках, соединивший психологическую драму и семейный детектив, где у героев страсти «рвутся в клочья».

2. Василий Аксёнов. «Ленд-лизовские».Последний и неоконченный роман нашего классика о его детстве и юности времён войны.

3. Элизабет Гилберт. «Есть, молиться, любить».

Роман о современной женщине и о том, как можно найти радость там, где не ждёшь.

4. Михаил Веллер. «Человек в системе».
Продолжение книг «Всё о жизни» и «Великий последний шанс». О тайнах человека и парадоксах общества написано лёгким ироничным языком.

Спеціально для поклонників
Доктора Хауса

5. Стиг Ларссон. «Девушка с татуировкой дракона».
Промышленный магнат нанимает неподкупного журналиста Микаэля Блумквиста, чтобы тот распутал историю давным-давно исчезнувшей родственницы. Но поиски обернулись адом.

6. Александра Маринина. «Жизнь после жизни».

7. Эдвард Радзинский. «Железная Маска и граф Сен-Жермен».

8. Леонид Парфёнов. «Намедни. Наша эра. 1991-2000».

9. Виктор Суворов и др. «Альтернативная реальность 1941. Всё могло быть иначе».

10. Павел Басинский. «Лев Толстой: бегство из рая».

Александр КАБАКОВ, писатель, о романе В. Аксёнова:
- Это настоящий превосходный Аксёнов! Увы, работа незаконченная… Даже трудно представить, что это писал 75-летний человек накануне смерти, - настолько это «молодой» текст. Роман этот вполне искупит некоторое разочарование, которое, возможно, возникло у кого-то после предыдущей аксёновской книги - «Таинственная страсть».

Роман состоит из двух частей, не очень-то связанных между собой. Одна - беллетризированный, оснащённый аксёновской фантазией, прекрасно написанный рассказ о его казанском детстве (которое у него, сына репрессированных интеллигентов, было непростым). Вторая - первоклассная выдумка. Это история о том, как сначала на Волге, а потом на Каспии разыгрывается странное столкновение не то с уцелевшим со времён Второй мировой гитлеровским флотом, не то с уже современным войском террористов. Такой литературный ход словно сплавляет воедино воспоминания и буйную фантазию. Получается весь Аксёнов «в одном флаконе».

Может быть, кому-то помешают описки автора. Но не забывайте - перед нами черновик. В любом случае и поклонник Аксёнова, и тот, кто впервые его читает, оценят изощрённый стиль романа.