«Побачити цю загадкову країну…» - німці хочуть мати від української літератури лише найкраще

Як передає Німецька хвиля (DW), українську літературу вже не назвеш новачком на німецькому книжковому ринку. «Хрещеним батьком» українських письменників виступило видавництво Suhrkamp. Чи виправдали вони сподівання німецьких видавців?

DW: Пані Раабе, Ваше знайомство з українською літературою розпочалося наприкінці 90-х, коли ви «відкрили» Юрія Андруховича, видавши 2003 року збірку есе «Остання територія».

Так, Юрій Андрухович був вагомим відкриттям. Його найважливіші романи на той момент уже були написані й перекладені польськими видавцями, з якими ми тісно співпрацювали. У своїй генерації поряд із Забужко Андрухович був для нас найцікавішим автором. До того ж, він не лише вартий уваги письменник, але й талановитий посередник, який загалом відкрив нам очі на український літературний ландшафт.

DW: Який розвиток за ці роки пройшла українська література в Німеччині?

Неймовірний. Потрібно підкреслити, що українська література прийшла в Німеччину просто таки з нічого. Мало хто взагалі мав уявлення, що це за країна, де вона розташована і яка це мова. Існувала проблема перекладачів та читачів. Українській літературі потрібен був свого роду патрон – велике видавництво, яке зібрало б українських авторів під своїм дахом і всіляко популяризувало б їхні твори. Нам також дуже в пригоді стала «помаранчева революція», яка розпалила інтерес до української літератури.

DW: Як відбувається процес «просування» української літератури на німецький ринок?

Спершу стають відомими окремі фігури, як-от Юрій Андрухович. Він зумів зібрати тут досить велике коло прихильників і стати відомим як автор, який відкриває німецькому читачеві досі незвідані ландшафти. Гадаю, саме завдяки йому деякі читачі захотіли зрештою поїхати до України, аби на власні очі побачити цю загадкову країну, змальовану в його творах. Такий зв’язок між літературою і пізнанням світу видається мені надзвичайно привабливим. А у випадку України це мало ще й просвітницьку функцію.

DW: Пані Раабе, а чи є у Вас якісь улюблені українські автори?

Усі мої автори з України є улюбленими. Якщо ж говорити про німецького читача, то, мабуть, можна сказати, що улюбленими є сьогодні лише п’ять українських письменників. Це Тарас Прохасько, Любко Дереш, Сергій Жадан, Юрій Андрухович та Микола Рябчук. Про роль Андруховича я вже говорила. Я дуже люблю те, що робить Тарас Прохасько, хоча на німецькому ринку це не так просто подати. Я у захваті від Жадана, від його віршів. Я вважаю Любка Дереша талановитим і в позитивному значенні божевільним розповідачем, від творів якого важко відірватися. Тому я не можу сказати, кого з них я вважаю «найкрутішим».

DW: Пані Раабе, Ви займаєтеся не лише українською, а й іншими східноєвропейськими літературами. Тому, мабуть, можете порівняти: чи властиві українській літературі якісь специфічні, характерні лише їй риси?

Гадаю, література не сприймається як явище національне. Вона – поза кордонами. Помітно, що сучасна українська література дуже молода і що вона походить з країни, яка все ще знаходиться десь посередині: між Європою, з одного боку, та Росією – з іншого. Країна-трансфер з високо зарядженою культурною атмосферою, яка проступає через оцю зовнішню руїну, через дикий капіталізм. Це багатий матеріал для будь-якого письменника.